тупати
ТУ́ПАТИ, аю, аєш, недок.
1. Бити ногою (ногами) об підлогу, землю.
Тупає [Лісовик] зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка (Леся Українка);
Орлик сердито заржав, ще й тупав копитом у землю (П. Тичина);
Саранчук змерз уже так, що став на снігу чобітьми тупати (А. Головко);
Було чути, як він старанно обтрушував сніг, тупаючи валянками (С. Журахович);
Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити (Григорій Тютюнник);
// на кого. Дуже сердитися, гніватися на когось, б'ючи ногами (ногою) об підлогу, землю.
Вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що “допустив” бунт... (Панас Мирний).
2. Стукати ногами під час ходіння, бігу і т. ін.
Ніхто не грюкав так дверима, не тупав черевиками, як Горбенко (Я. Гримайло);
// Ступати з глухим звуком (про ноги).
Блакитні, білі й червоні майки колом заповнюють стрільбище. Миготять труси, і десятки голих ніг глухо тупають дерев'яним помостом (О. Донченко).
3. розм. Іти, ходити взагалі.
Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, – тупаю... (Марко Вовчок);
І от Лисиче. Йду я пішки. Огні заводу простяглись. Це тут мої маленькі ніжки по рейках тупали колись (В. Сосюра);
// Переступати з ноги на ногу (на одному місці).
Каленик тупав на місці, кривив сердито рот (М. Коцюбинський);
// Бути на ногах.
– Як день, як ніч, – раз у раз тупаю та працюю (Ганна Барвінок);
Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день було тупає – порається коло господи (Марко Вовчок).
4. коло (біля) кого – чого, розм. Доглядати кого-, що-небудь.
– Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини... (Г. Косинка).
Словник української мови (СУМ-20)