тьху

ТЬХУ, ТЬХУ-ТЬХУ́, рідко ТЬФУ, ТЬФУ-ТЬФУ́, виг.

1. Звуконаслідування, що відтворює звук при плюванні.

– Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу! – спльовувала баба Горпиниха (Панас Мирний);

Яшко постояв, подумав і пішов пити... Плювався згодом: – Не вода, помиї якісь. Тьху! (А. Головко);

– От, сину, здається, щастя само пливе в твої руки. Тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити! (М. Стельмах);

– При здоров'ї ви, бачу, дівчата, при красі!.. Тьху-тьху, хоча б не наврочити часом, – весело сказав прикажчик (О. Гончар).

2. розм. Уживається як присудок за знач. тьху́кати і тьфу́кати.

– Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! (М. Коцюбинський).

3. розм. Уживається для вираження здивування, незадоволення, досади і т. ін.

– Тьху! Бий вас сила божа! – крикнуло скілько разом людей. – Тілько ранок згаяли! (Панас Мирний);

Присниться ж таке .. Тьфу!... (М. Коцюбинський);

[Молодиця:] Тьфу ти, нечиста, сила! Злякав – насилу на ногах вдержалася (С. Васильченко).

4. у знач. присудк. сл., розм. Уживається для негативної характеристики кого-, чого-небудь.

– Казав.., що добра чихонь [чехоня], аж вона – тьфу! – випльовуючи, мовив Яків (Панас Мирний);

– І хвалилися [варяги], що їхній бог найсильніший.., а наші боги – то просто тьфу! (П. Загребельний).

Словник української мови (СУМ-20)