тю
ТЮ, ТЮ-ТЮ́, виг., розм.
1. Уживається при вираженні здивування, невдоволення, розчарування, насмішки і т. ін.
Тільки що молодиці любенько посідали і кожна з своїм крамом розташувалась, аж... тю! Москаля нечистий і вродив (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Тю, як це він не примітив такої гарної дівчини? (М. Коцюбинський);
[Мар'яна:] Тю-тю!.. Та ще й козачки! Такий гурт, та так пополохались! (С. Васильченко).
2. Крик при переслідуванні звіра на полюванні, який означає “Держи його!”.
(1) Тю (тю-тю́) на те́бе (вас і т. ін.)! – вигук, що має на меті зупинити або заспокоїти кого-небудь, хто сказав дурницю або розкричався, розгаласувався.
– Ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу! – Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? – каже Хвеська. – Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились? (з казки);
[Палажка:] О-о, ще й третій племінничок знайшовся? Тю-тю на вас! (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)