уговорювати
УГОВО́РЮВАТИ (ВГОВО́РЮВАТИ), юю, юєш і рідше УГОВОРЯ́ТИ (ВГОВОРЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок. УГОВОРИ́ТИ (ВГОВОРИ́ТИ), орю́, о́риш, док., кого, розм.
1. Переконувати, схиляючи до чого-небудь; умовляти.
А мати – як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: “Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику!” (Г. Квітка-Основ'яненко);
Як стара не вговоряла Катрю, не послухала дівчина (Марко Вовчок);
Насилу Гультман уговорив свого пана, щоб примістився у старім возі (Б. Лепкий);
Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювати сина женитись цієї осені (І. Нечуй-Левицький);
Старости робили своє діло: вони умовляли, уговорювали .. стару Сикліту Британову віддавати дочку за Василя Мітлу (Грицько Григоренко);
Завідувач довго вговоряв Христю й старого, щоб узяли снопов'язалку (Іван Ле);
Ну, ні, він зумів її вговорити, вона теж поїде! (О. Донченко).
2. Заспокоювати, утішати.
І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою – чийсь голос її вговоряє: “Не плач, дівчино, і не бійсь!” (Марко Вовчок);
Часто гримав на неї [Марусю] батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася (Г. Квітка-Основ'яненко);
Він [Лаврін] пригорнув її [Мелашку] до себе, вговорював ласкавими словами (І. Нечуй-Левицький);
На вигоні вже стояли люди, охали, зацитькували та вговорювали когось (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)