умовчувати
УМО́ВЧУВАТИ (ВМО́ВЧУВАТИ), ую, уєш, недок., УМО́ВЧАТИ (ВМО́ВЧАТИ), чу, чиш, док.
1. що, про кого – що та з підрядним додатковим реченням. Не розповідати, не згадувати про що-небудь, замовчувати щось.
– А в мене є перша картопелька, ще дрібна вона, як біб, – сумно говорить Василина, а про свої млинці умовчує: думає, що ніхто нічого не знає (М. Стельмах);
Вона умовчала, що той .. голос був для неї схожим на Савин (О. Гончар);
// Навмисно не договорювати, приховувати що-небудь, не повідомляти про щось.
Ми певні, що колись продовжимо її [розмову], і тоді вже полковник докаже й те, про що мусив умовчати, коли ще тривав опір озвірілих фашистських орд (Іван Ле).
2. тільки док., без прям. дод., розм. Не сказати, не заперечити, промовчати; змовчати.
Горе не умовчить (прислів'я);
– Кожне тобі не вмовчить, кожне допитується, правди вивіряє... (С. Васильченко);
Павлик таки не може вмовчати. – А то кажуть, ніби вони [шпигуни] виходять просто з води. У водолазному костюмі (Ю. Збанацький).
Словник української мови (СУМ-20)