умовчувати
УМО́ВЧУВАТИ (ВМО́ВЧУВАТИ), ую, уєш, недок., УМО́ВЧАТИ (ВМО́ВЧАТИ), чу, чиш, док.
1. перех., про кого — що та з підрядним додатковим реченням. Не розповідати, не згадувати про що-небудь, замовчувати щось.
— А в мене є перша картопелька, ще дрібна вона, як біб, — сумно говорить Василина, а про свої млинці умовчує: думає, що ніхто нічого не знає (Стельмах, Хліб.., 1959, 539);
Вона умовчала, що той.. голос був для неї схожим на Савин (Гончар, Новели, 1954, 176);
// Навмисно не договорювати, приховувати що-небудь, не повідомляти про щось.
Ми певні, що колись продовжимо її [розмову], і тоді вже полковник докаже й те, про що мусив умовчати, коли ще тривав опір озвірілих фашистських орд (Ле, Мої листи, 1945, 40).
2. тільки док., неперех., розм. Не сказати, не заперечити, промовчати; змовчати.
Горе не умовчить (Укр.. присл.., 1963, 36);
— Кожне тобі не вмовчить, кожне допитується, правди вивіряє… (Вас., І, 1959, 271);
Павлик таки не може вмовчати. — А то кажуть, ніби вони [шпигуни] виходять просто з води. У водолазному костюмі (Збан., Мор. чайка, 1959, 193).
Словник української мови (СУМ-11)