упокій
УПОКІ́Й (ВПОКІ́Й), ко́ю, ч.
1. заст. Спокій.
За дурною головою нема ногам упокою (Номис);
Як прийшла неділя, то нема йому [Денисові] впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти? (Б. Грінченко).
2. церк. Дія за знач. упоко́їти 2.
(1) За упокі́й [душі́]:
а) попинальна молитва за покійного.
Батько світить увечері в хаті, читає псалтир за впокій душі, мати голосить (А. Тесленко);
б) традиційна формула поминання покійного.
– Наливай, Лукаше, за упокій діда Дуная. – А що, Октаве, з ним? Нещастя яке? – загомоніли люди (М. Стельмах);
(2) З упоко́єм – спокійно.
Уста стиснув [Чайченко]; голову підняв гордо, і очі блисконули... Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устав... (Марко Вовчок);
– Ей, пане полковнику!.. Держись за його [Сомка]; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм (П. Куліш);
(3) Не дава́ти / не да́ти упоко́ю кому і без дод. – дуже турбувати, тривожити, хвилювати кого-небудь.
Скільки йому цей Демко дошкуляє в громаді своєю правдою, а оце ще й сюди притисся, і тут упокою не дає (Б. Грінченко).
◇ Ві́чний спо́кій (по́кі́й, упокі́й) див. спо́кій;
Поча́ти за (во) здоро́в'я (ц.-с. здра́віє), а кінчи́ти (звести́) за упокі́й див. почина́ти.
Словник української мови (СУМ-20)