учуватися
УЧУВА́ТИСЯ (ВЧУВА́ТИСЯ), а́ється, недок., УЧУ́ТИСЯ (ВЧУ́ТИСЯ), у́ється, док.
1. кому і без дод. Бути чутним, чутися, доноситися.
Тихо було увечері, коли вчулася ступа чиясь і щось мигонуло мимо віконця (Марко Вовчок);
Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви (Б. Лепкий);
Бігла вона навмання поночі, ноги самі, призвичаєні до місцевості, несли куди треба, коли на одному оберті стежки .. учулося важке втомлене дихання й нерівна хода (Дніпрова Чайка);
І раптом зникло все. Ні горобців немає, Ні бистрих кроликів: все щезло, як мана, Бо вчулася хода і мова голосна В подвір'ї (М. Рильський, пер. з тв. А. Міцкевича);
На останній варті стояли два досвідчені опришки – .. І раптом одному з них, Павлові Бойчуку, вчувся якийсь рух у долині (В. Гжицький);
Лукія, що спала на веранді, прокинулась, їй вчувся підозрілий шерхіт у садку (О. Гончар).
2. Здаватися, з'являтися в уяві (про які-небудь звуки).
Що не день, то гірше ставало Катрі. Бувало нагло схопиться на постелі й мерщій припаде на полу до вікна. Все їй ніби горить десь. Дзвін учувається (А. Головко);
// безос.
Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? – Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається (з казки);
Враз ніби хтось заплакав. Вчулось? Ні, таки плакало (П. Панч);
– Не простить, – вчувається Войнаровському в шумі Дністра (Б. Лепкий).
3. Відчуватися, бути помітним, доступним спостереженню, сприйманню.
Майбутнє вже стелилось їй – вже учувався його дотик – аби тільки не схибила голова (Я. Качура);
Капітан підвів похилену голову й просто в очі глянув Ковалеві. Його погляд був прямим і чесним, але вчувався в ньому затамований біль і гіркота (В. Собко);
Весна вчувалася молодій ланковій в усьому: в яскравих барвах, що згасали на заході, в рожевому димку над лугом, ба навіть у льодяних бурульках, що вишикувалися вздовж стріхи (Я. Гримайло);
В її голосі вахтерові вчулося щось таке, що він сам раптом посерйознішав (Д. Ткач).
Словник української мови (СУМ-20)