хватати
ХВАТА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., рідко ХВАТИ́ТИ, хвачу́, хва́тиш, док., кого, що, розм.
Те саме, що хапа́ти¹.
– Мій таточку! це я прийшла. – За руки хватаю. – Це я, – кажу. А він мені Шепче: – Я прощаю. Я прощаю (Т. Шевченко);
Він таки хватив у жменю горіхів, та до Марусі: – Чи чіт, чи лишка? (Г. Квітка-Основ'яненко);
Вони [молоді робітники] не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок (Остап Вишня).
◇ Бра́ти (хапа́ти, рідко хвата́ти) / взя́ти (схопи́ти, рідко схвати́ти) за живе́ див. бра́ти;
Бра́ти (хапа́ти, хвата́ти) / взя́ти за се́рце (за ду́шу) див. бра́ти;
(1) Зір з не́ба не хвата́ти (д) див. хапа́ти¹.
ХВАТА́ТИ², а́є, недок., ХВАТИ́ТИ, хва́тить, док., безос., розм.
Бути достатнім для кого-, чого-небудь; вистачати.
Сама думка про те, що й Василь це п'є, примушувала його боротися з хворобою, скільки хватало сили (Ю. Яновський);
– Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би (Григорій Тютюнник);
Синам мужицьким всі шляхи відкриті? Аби хватило волі та снаги (М. Бажан).
Словник української мови (СУМ-20)