хвиськати
ХВИ́СЬКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. кого, що, чим, по чому. Бити, ударяти кого-, що-небудь чимсь (перев. гнучким); хльоскати.
Хвиськав [Потап] кобилу... Ньо-о! (М. Коцюбинський);
Олекса стомлено хвиськає віником по чоботях. Але болото стужавіло, мовби поприкипало до них (Ю. Мушкетик);
// Бити, стьобати (про зарості, чагарник, гілля і т. ін.).
– Дід зайшов у таку гущину, що не продереться: .. дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась (О. Стороженко);
Денис ішов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гілля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вітами (Б. Грінченко);
// перен. Те саме, що пи́рхати 2.
Вона Ліні навіть нотацію по-дружньому прочитала: – Ти, дівчино, на батька не дуже хвиськай. Кажуть, ти ледве не відцуралась його? Був уже один час, коли діти батьків зрікались... (О. Гончар).
2. Те саме, що цьво́хкати 2.
Ватя .. задумалась .. “Он пастушки женуть корови до води.: біжать, хвиськають батіжками, неначе граються” (І. Нечуй-Левицький);
Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою (С. Васильченко);
Мить передихнувши.., поповзли [розвідники] далі з новою силою. На гул, на світло ракет, що все ближче розпліскується над ними, під вихровище куль, що хвиськають, сичать назустріч (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)