хижа
ХИ́ЖА, і, ж., розм.
1. Те саме, що комо́ра 1, 2.
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі, й сама сіла (Панас Мирний);
Вузлики з зерном так довго висіли під образами в хаті, аж намулили очі. Нарешті зняла [Маланка] та винесла в хижу (М. Коцюбинський);
Давид повносив мішки в хижу й зайшов у хату (А. Головко).
2. Те саме, що ха́та 1; невелика убога хата; халупа, буда, цюпа.
– При березі, при Дунаю, Там я свою хижу маю (з народної пісні);
Бувало вигляне [Катруся] із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари. Ввесь похолону, неживий Стою, бувало (Т. Шевченко);
За останні двадцять років ніхто в ці гори, аж до його хижі, так високо не заходив... (О. Ільченко);
Крита була хижа не залізом, як усі, навіть найбідніші будиночки міської околиці, а ґонтом – замшілим, зеленим (Ю. Смолич);
Вони знають, куди прийшли і для чого. Не якусь там хижу ліпити з глини, а найкрасивіші будинки мурувати з цегли на нашому Хрещатику (В. Кучер).
Словник української мови (СУМ-20)