хлюст
ХЛЮСТ, а́, ч.
1. зневажл. Хитра, спритна у своїх вчинках людина; пройдисвіт.
– Ну, а далі, мовляв, картина ясна, – видно й так уже, що за хлюст: полигач панський. Бачив їх на своєму віку всяких мастей (А. Головко);
– Скрипник пише в усі редакції, що вас тут за людину не вважають, – вже тихше продовжував Віктор. – Пише уже під своїм прізвищем. – Іван Іванович зблід. – Отакий хлюст! (П. Автомонов);
Треба Фільку на все село показати, що він за хлюст (О. Кундзич);
// Те саме, що бешке́тник.
– Вчора вночі хтось висадив шибку в Кожушного. І вже ж кому більш, саме отаких це хлюстів робота (А. Головко);
// Пуста, легковажна, розв'язна людина.
Власне, він заїкувався.., це – вдаване і вважається ознакою вищого шику поміж гусарських корнетів та всяких інших буржуйських хлюстів (Ю. Смолич);
// зневажл. Той, хто надає одягу надзвичайного значення; франт.
Темний костюм лежав на ньому ідеально. Плащ був перекинутий через руку, як у римського хлюста (П. Загребельний).
2. заст. Вид картярської гри.
Не раз доходило до чуба, Як загулялися в джгута; В хлюста, в пари, в візка іграли [грали] (І. Котляревський).
Словник української мови (СУМ-20)