хлюст
ХЛЮСТ, а́, ч.
1. зневажл. Хитра, спритна в своїх діях людина; пройдисвіт.
— Ну, а далі, мовляв, картина ясна,— видно й так уже, що за хлюст: полигач панський. Бачив їх на своєму віку всяких мастей (Головко, II, 1957, 201);
— Скрипник пише в усі редакції, що вас тут за людину не вважають,— вже тихше продовжував Віктор.— Пише уже під своїм прізвищем.— Іван Іванович зблід.— Отакий хлюст! (Автом., В. Кошик, 1954, 213);
// Те саме, що бешке́тник.
— Вчора вночі хтось висадив шибку в Кожушного. І вже ж кому більш, саме отаких це хлюстів робота (Головко, II, 1957, 91);
// Франтувата, легковажна, розв’язна людина.
Власне, він заїкувався.., це — вдаване і вважається ознакою вищого шику поміж гусарських корнетів та всяких інших буржуйських хлюстів (Смолич, Світанок.., 1953, 34);
Темний костюм лежав на ньому ідеально. Плащ був перекинутий через руку, як у римського хлюста (Загреб., Європа 45, 1959, 262).
2. заст. Вид картярської гри.
Не раз доходило до чуба, Як загулялися в джгута; В хлюста, в пари, в візка іграли [грали] (Котл., І, 1952, 77).
Словник української мови (СУМ-11)