хоронити
ХОРОНИ́ТИ, оню́, о́ниш, недок., кого, що.
1. Закопувати в землю, ховати (померлого).
Я вже бачу – як під кленом Хоронять воїни бійця. А клен шумить гіллям зеленим, Шумить, мов тужить без кінця (Я. Шпорта);
Хоронили Оксану, любиму сестру, на кургані високім над морем (І. Гончаренко);
// Здійснювати обряд при похованні померлого.
Коли татуся хоронили, за ним ішло усе село й багато плакало (В. Сосюра);
// перен. Вважати, кого-небудь померлим.
Якийсь поранений, помітивши його [угорця], сердито крикнув з-під рояля: – Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат... (О. Гончар).
2. розм. Те саме, що зберіга́ти.
Труну спускали полотном, що ще баба пряла, хоронили його на сорочки (Ганна Барвінок);
Це – дивізійні прапори, за честь хоронити їх у себе – звичаєм змагаються полки (Ю. Яновський).
3. розм. Те саме, що охороня́ти.
Хоронила її також жалоба, яку носила по смерті дідуся (І. Франко);
– Пресвята богородице, хорони нас! – стара Текля хрестилася дрібно і поквапно (Ю. Смолич).
4. розм. Те саме, що хова́ти¹ 1, 5.
Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси (І. Франко);
Було виплачеться Параска у коморі, виплачеться добре, а від людей хоронила, що щемить серденько (Ганна Барвінок);
Він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало (Григорій Тютюнник).
◇ (1) Хорони́ Бо́же! – уживають для вираження небажаності, застереження від чого-небудь.
Словник української мови (СУМ-20)