хоронити
ХОРОНИ́ТИ, оню́, о́ниш, недок., перех.
1. Закопувати в землю, ховати (померлого).
Я вже бачу — як під кленом Хоронять воїни бійця. А клен шумить гіллям зеленим, Шумить, мов тужить без кінця (Шпорта, Твої літа, 1950, 124);
Хоронили Оксану, любиму сестру, на кургані високім над морем (Гонч., Вибр., 1959, 171);
// Здійснювати обряд при похованні померлого.
Коли татуся хоронили, за ним ішло усе село й багато плакало (Сос., II, 1958, 380);
// перен. Вважати, що хтось помирає.
Якийсь поранений, помітивши його [угорця], сердито крикнув з-під рояля: — Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат… (Гончар, III, 1959, 160).
2. розм. Те саме, що зберіга́ти.
Труну спускали полотном, що ще баба пряла, хоронили його на сорочки (Барв., Опов.., 1902, 208);
Це — дивізійні прапори, за честь хоронити їх у себе — звичаєм змагаються полки (Ю. Янов., IV, 1959, 68).
3. розм. Те саме, що охороня́ти.
Хоронила її також жалоба, яку носила по смерті дідуся (Фр., II, 1950, 292);
— Пресвята богородице, хорони нас! — стара Текля хрестилася дрібно і поквапно (Смолич, II, 1958, 33).
♦ Хорони́ти, як о́ка [в голові́, в ло́бі] (як зіни́цю о́ка, як о́ко і т. ін.) див. о́ко¹.
4. розм. Те саме, що хова́ти¹ 1, 5.
Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси (Фр., VI, 1951, 93);
Він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало (Тют., Вир, 1964, 429);
Було виплачеться Параска у коморі, виплачеться добре, а від людей хоронила, що щемить серденько (Барв., Опов.., 1902, 107);
Ніколи ми не забудемо.. комсомольця Юрія Смирнова, що до останнього подиху хоронив воєнну таємницю (Панч, В дорозі, 1959, 254).
Словник української мови (СУМ-11)