худобина
ХУДО́БИНА, и, ж., розм.
1. Одна чотиринога сільськогосподарська свійська тварина; животина.
Сіромастий кінь, якого запрягав Лук'ян Дарій в легенький візок тільки для особистого виїзду, був худобиною розумною і сумирної вдачі (А. Іщук);
Не догляне пастух байського косяка, заріже вовк худобину, мусить наймит відробити за неї (О. Донченко);
* У порівн. Цілий вік свій я гарувала, ночі не досипляла, робила тяжко, як та худобина, та й не собі, не собі (Л. Мартович);
Усім тілом випростався чоловік і навіть руки не схотів паскудити: гупнув ногою Терентія, мов худобину, і той, перехиляючись, полетів спиною до одвірка (М. Стельмах).
2. збірн. Те саме, що худо́ба 1.
[Сокуренко:] Так подумайте ж самі: він чоловік убогий, сім'я у нього яка, діточки маленькі, худобини ніякої, одна одним парка воликів (М. Кропивницький);
Батько дуже бідкався, тільки щось траплялось з коровами чи телятами. То як же може Степан не врятувати худобину, що марно гине? Це ж добро всього народу! (О. Копиленко);
Стояла літня спека. Це був той час, коли все живе ховається в затінку: кури принишкли в лопухах за клунями, собаки лежать з висунутими язиками, мов неживі, а худобина, помітивши здалеку колодязь, біжить, начебто рій гедзів гнався за нею (М. Томчаній).
3. перен. Те саме, що би́дло 2, 3.
– Ти глянь на мене: гадаєш – Хома перед тобою? – Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік з худобою, сам худобиною став (М. Коцюбинський);
– Там хлопці пруть німця, ллють кров, а ця худобина грає в очко? Та як же це так? (Григорій Тютюнник);
[Матрона:] Та ти, худобино якась, чи я тобі не казала, щоб не смів до коршми [корчми] заглядати? (І. Франко);
– Слухай, худобино! – верещить пан Деришкірський, – маєш дати на мене голос! (Л. Мартович).
4. збірн., діал. Те саме, що худо́ба 3.
А якось-то навернулася [дівка] у свою слободу, бачить, що Пархім, зоставшись після батька сам собі господар, не зна нічого і не вміє кінців ні у чому звести, а худобини до гаспида (Г. Квітка-Основ'яненко).
Словник української мови (СУМ-20)