цвенькати
ЦВЕ́НЬКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Те саме, що цвірі́нькати 1.
* Образно. Я стою. Небо птицями цвенька (В. Сосюра);
А день від куль співа і цвенька, зітхає гулами гармат (В. Сосюра).
2. Розмовляти чужою мовою, в якій чуються звуки “ц”, “дз”.
Сміються та лають [землячки] Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій [по-німецьки] (Т. Шевченко);
– От і почав Хоцінський до мене вчащати; .. а як прийде до мене в гості, в'ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькає до їх по-польській [по-польськи] (І. Нечуй-Левицький);
– Чуєш? – шепнув Чаров, – німці цвенькають (В. Минко);
// Говорити швидко, багато; молоти, патякати.
[Деркач:] А хто ж ото цвенькав, що титар почастує київською старкою? (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)