цвенькати
ЦВЕ́НЬКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Те саме, що цвірі́нькати 1.
*Образно. Я стою. Небо птицями цвенька (Сос.,I, 1957, 123);
А день від куль співа і цвенька, зітхає гулами гармат (Сос., II, 1958, 443).
2. Розмовляти чужою мовою, в якій чуються звуки «ц», «дз».
Сміються та лають [землячки] Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій [по-німецьки] (Шевч., І, 1963, 250);
— От і почав Хоцінський до мене вчащати; .. а як прийде до мене в гості, в’ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькає до їх по-польській [по-польськи] (Н.-Лев., І, 1956, 125);
— Чуєш? — шепнув Чаров,— німці цвенькають (Минко, Вибр., 1952, 321);
// Говорити швидко, багато; молоти, патякати.
[Деркач:] А хто ж ото цвенькав, що титар почастує київською старкою? (Кроп., V, 1959, 199).
Словник української мови (СУМ-11)