четверо
ЧЕ́ТВЕРО, чотирьо́х, числ. кільк., збірн.
Чотири (уживається з іменниками чоловічого і середнього роду, що означають назви істот і предметів, з іменниками, що вживаються в множині й можуть мати одиничне значення, а також з особовими займенниками у множині).
Він однією рукою четверо коней, запряжених у ридван, на задні ноги осаджує (Панас Мирний);
У тому селі жив один чоловік та мав четверо дітей (М. Коцюбинський);
Чотири пароконки з дзвониками на дугах, з рушниками на оглоблях, четверо саней, переповнених весільчанами, шукали виходу, летячи прямо повз кулемет на площу (О. Довженко);
Чого ти, синку, не йдеш їсти? Він подивився на неї добрими втомленими очима, потім на дітей, що чотирма ложками молотили куліш, і сказав: – Не хочу, мамо (К. Гриб);
На чудній тачанці сиділо четверо. Попереду – бородань та безвусий, біля кулемета – довговусий дядько й молодий тендітний червоноармієць (Ю. Яновський).
(1) По че́тверо, у знач. присл. – по чотири особи.
Марширували по двоє, по четверо, по вісім чоловік у шерензі (З. Тулуб).
◇ (2) На чотирьо́х, зі сл. іт́и, повзти і под. – спираючись на обидві долоні і на обидва коліна; рачки.
– А от коли ми декого злякаємо – не на коні він поскаче, а на чотирьох своїх поповзе (М. Стельмах);
Назад повертався [Остапко] на чотирьох (Ф. Бурлака);
У чотирьо́х сті́нах див. стіна́.
Словник української мови (СУМ-20)