чоловічок
ЧОЛОВІ́ЧОК, чка, ч.
1. Зменш.-пестл. до чолові́к.
Раптом до Михайла підійшов смирненький чоловічок і, усміхнувшись, привітався (Олесь Досвітній);
Вагар, усміхнений низенький чоловічок, безперервно дмухаючи в задубілі руки, довго копався в паперах, поки розшукав потрібний документ (С. Добровольський);
Чубенко бачив, як підтягалися резерви під захистом танків та панцирників, і маленькі чоловічки вибігли їм назустріч з окопів (Ю. Яновський);
Як же тебе звуть, доню? – Марина. – Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловічка доброго (А. Тесленко);
// Те саме, що дити́на.
Данило жене од себе погані думки і підходить до колиски. У споруді, виплетеній із шелюги, спить маленький чоловічок і зрідка плямкає устами – це у сні йому здається, що він припав до грудей матері. Як це все чудесно створено в світі (М. Стельмах);
І коли вертаюся з роботи Крізь осінню, крізь холодну мжичку, Я й тепер іще не знаю, хто ти, Мій маленький, милий чоловічку (М. Рильський).
2. розм. Те саме, що зіни́ця.
Обголений вид лиснів, неначе обмазаний оливою. Сірі круглі очі світились тихо, але чоловічки в очах виглядали розумно, гостро й неначе пронизували людину наскрізь (І. Нечуй-Левицький);
Тепер спинився старий. Чоловічки в очах забігали, як у зловленого зрадника (Іван Ле);
Лейтенант Макаренко на одну мить зазирнув єфрейторові у вічі й ніби наштрикнувся на гостру колючку. Повні жаху очі не змогли заховати мстивого, злого вогника, який причаївся на дні чоловічків (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)