чужо
ЧУ́ЖО, присл.
1. Присл. до чужи́й 2, 3.
Брат Огнян пристояв, хотів підійти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримільда так чужо дивилася на нього, що він не здобувсь на силі (І. Білик);
Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно (О. Гончар).
2. у знач. пред. Про відчуття самотності.
Видно, вiн знає нашi автобіографії. Менi чужо в цiй п'ятiй групi i холодно всерединi, тремтить там щось, хоч он як сонечко свiтить i горобцiв на деревах навколо плацу – як попелу: цвiрiнчать, грiються на теплi (Г. М. Тютюнник);
Мені тут у п. Ольги дуже добре і не чужо, і дуже спокійно (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)