шакал
ШАКА́Л, а, ч.
1. Хижак родини собачих, який живиться перев. падаллю.
А що ж я знаю? Те, що ми в пустині, що на безвідді, що на нас чигають шакали, барси, тигри, хиже птаство (Леся Українка);
* У порівн. До вечора фашисти, мов шакали, в кущах шипшини, в скелях між щілин, між трупами живих бійців шукали і не могли знайти (І. Гончаренко).
2. перен., розм. Жадібна, хижа людина.
Таких покупців, які довго перебирали всілякий непотріб, щоб виловити оком знавця цінну річ, а потім, може, добре заробити на ній, на ринку відразу пізнавали, не любили й називали шакалами (Л. Дмитерко);
Батийові шакали обшукали кожний закуток, все попідбирали, поскладали на вози (А. Хижняк);
// Уживається як лайливе слово.
– Підождіть, шакали, я з вас видублю десять шкур – єгипетським маслом запахнете, – нахвалився Тадик на свій уряд (Григорій Тютюнник);
– Шакали, могильники... Підкоп під мене?.. (С. Добровольський).
Словник української мови (СУМ-20)