швайка
ШВА́ЙКА, и, ж.
1. Ручний інструмент у вигляді товстої (перев. зігнутої) металевої голки на держалні для проколювання отворів, дірок; товсте шило.
В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою (І. Нечуй-Левицький);
Захар вийняв з кишені швайку, якою латав увесь день кінську упряж на стайні (В. Кучер);
Проколює [Яким] швайкою дірку у капиці, слинить у роті кінець вшивальника, крутить його пальцями, всиляє у дірочку (з наук. літ.);
* У порівн. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться (Т. Шевченко);
Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну..; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору (Панас Мирний);
[Мотря:] Язик у тебе, мов швайка. [Марко:] Та й ти не полізеш у пазуху за словом (З. Мороз).
2. Народна гра, що полягає в киданні великого товстого цвяха в кільце, яке лежить на землі.
Чужі [чужа] дітвора, власно [власне] мухи, Надвір летять попустовать [попустувати]; Давай в опуки, швайку грать! Геть чоботи! Геть і кожухи! (О. Бодянський).
Словник української мови (СУМ-20)