шльопати
ШЛЬО́ПАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. чим і без дод. З шумом ударяти, бити чим-небудь м'яким, еластичним або по чомусь м'якому, рідкому;
// Злегка бити (перев. дітей) рукою, долонею.
– Хочеться задерти спідничку та нашльопати так, як вас колись, в дитинстві, мамуся шльопала! (В. Гжицький).
2. Видавати характерні глухі звуки (перев. падаючи або ударяючись об щось м'яке, еластичне).
Не чув [Тимофій], як навколо нього шльопали кулі, – вуха наче пекучим клеєм залило (М. Стельмах);
// Видавати глухі звуки, йдучи, рухаючись, ударяючи по воді, грязюці і т. ін.
Вона біжить темною вулицею, шльопаючи по калюжах (О. Іваненко);
Перегукувались пароплави на Дніпрі, шльопали важко колесами коло самої пристані, збурювали гвинтами воду (І. Цюпа);
// чим. Ідучи, видавати характерні глухі звуки взуттям, що хляпає, спадаючи з ніг.
Пішов [Павло Сидорович] до стола, шльопаючи великими .. капцями (Є. Кравченко);
// Ходити, бігати, видаючи характерні глухі звуки.
– Ну, як мої нові [коні]? – осадив Карпо біля брами вороних. – В борозного копита нікудишні, шльопає, наче підпалками (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)