шмаркач
ШМАРКА́Ч, а́, ч., зневажл.
1. Шмарката дитина.
2. Молода, недосвідчена, невміла людина, яку не поважають.
Він носив білі погони й шашку, як офіцер .. А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що [той] був сином його начальства (М. Коцюбинський);
– Ви цього кавалера знаєте? – питаю. Вони заверещали, як обпечені: – Якого кавалера? На біса він нам здався, такий шмаркач! Перший раз бачимо! (П. Панч);
– Тьфу, ти, Марку, чуєш? – аж плюнув Андрій спересердя. – Він, цей Мартинів шмаркач, обзиває нас боягузами (П. Козланюк);
Хто зачіпав робочу честь, на того він дивився, як на дурну дитину, і поблажливо, грубувато, але без злості говорив: – Шмаркач. Що ти розумієш?.. (з газ.);
– Була б на тебе, хлопче, міцна рука, вміла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафній, не соромив би матір перед людьми. Чесна трудівниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпіти! (О. Гончар);
// Уживається як лайливе слово.
– Он довкола тебе, – Боженко махнув лівою рукою, а правою і далі трусив Харитона за маніжку, – довкола тебе київські герої-металісти стоять! Шапку скинь, шмаркач! (Ю. Смолич).
Словник української мови (СУМ-20)