штурхати
ШТУ́РХА́ТИ, шту́рха́ю, шту́рха́єш, недок., кого, чим і без дод., розм.
1. Те саме, що штовха́ти 1, 2.
– Не штурхай мене... Я щось тобі скажу... – Нічо розумного не скажеш. Іди, – і знов штурхав [Дмитро] (Г. Хоткевич);
Розсік [Турн] надвоє Філариса, В яєшню розтоптав Галиса, Крифею голову одтяв.., штурхав під боки, І самії кулачні доки Ховались, хто куди попав (І. Котляревський);
– Ларьку! злазь, бо замерзнеш .. – і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину (С. Васильченко);
– Чому ж майстер так довго не переводить тебе в бригаду? – питав незнайомий, ліктем штурхаючи Андрія в плече (С. Чорнобривець).
2. чим. Совати, тикати.
Було як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на його [нього], як на вовка, і брешуть, і скиглять (О. Стороженко);
Світло від ліхтарика розповзалося в очеретах, воді і ледве освітлювало навколо. Згодом він погасив ліхтар і все штурхав веслом навкруг (Олесь Досвітній);
* У порівн. Застукотіло в двері, неначе хто штурхав палицею, а потім загуркало кулаком (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)