шурхати
ШУ́РХАТИ, аю, аєш, недок.
1. Видавати, утворювати легкий шум (див. шум¹ 1); шарудіти.
Море шипіло піною на береговому піску і шурхало мільйонами дрібних камінчиків (М. Трублаїні);
Під чобітьми на широких – від стіни до стіни – сходах шурхав вичовганий камінь (Л. Первомайський);
Проти базару слобідський парк. Там сьогодні, як ніколи, людно. Цокають сокири, джеркотять пилки, глухо шурхають у вправних руках гладенькі рубанки (А. Шиян);
// Шелестіти (про траву, листя і т. ін.).
А листя все кружляє і спада, І стелиться, і шурхає, мов знає, Що жар його надовго пригасає (Л. Первомайський);
// Те саме, що чо́вгати 1.
Гостробородий двірник, шурхабчи по камінню мітлою, здіймав хмари куряви (із журн.).
2. Швидко рухатися в різних напрямках, куди-небудь; шмигати.
Маруся, ніжачися [ніжачись] та щулячися [щулячись], як кітка, випивала запашний трунок і знов шурхала під ковдру (Г. Хоткевич);
Тоня нишпорить оком все далі по грядці, маленькі, смагляві, в якихось роздряпинках руки її так і шурхають між стеблами та суцвіттями (О. Гончар);
// Швидко падати куди-небудь.;
// Провалюватися в щось сипуче, рідке (перев. ногами, руками).
Вийшов за школу – світа [світу] не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс (С. Васильченко);
А з часом дорога зовсім пропала, бо вже ноженята шурхали, глибоко провалюючись у сніг (І. Цюпа).
3. Те саме, що штрика́ти 1.
В коридорі проти грубки сидів колишній солдат з їжачком на сивій голові і шурхав кочергою в дрова (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)