щеміти
ЩЕМІ́ТИ, ми́ть; мн. щемля́ть; недок.
1. Боліти, нити (про частини, органи тіла).
Все тіло в Миколи боліло й щеміло (І. Нечуй-Левицький);
– Ох, матінко, як же й плечі щемлять... така важка торбина (А. Тесленко);
Потерті ноги нестерпно щемлять від соляної ропи (О. Гончар);
// безос.
Вона знає: розридається з жалю та горя на всю хату, а тоді так щемітиме під грудьми, що звестися з полу важко... (Г. Косинка);
Чумаченко звалив його на себе і поніс униз .. Від швидкої ходи випирало дух, піт заливав очі, в горлі щеміло (Григорій Тютюнник).
2. перен. Відчувати тупий біль від неспокою, тривоги, хвилювання і т. ін.
– Тяжко жити в зрадливому світі! В серці рани глибокі палають, Серце вражене буде щеміти, Поки в землю його не сховають!.. (Леся Українка);
– Де ж тоді правда і світло на світі? – щемить його вразлива і тривожна душа (М. Стельмах);
Серце старого гірника співало, солодко щеміло від радісного передчуття (Д. Ткач).
◇ Душа́ боли́ть (щеми́ть, я́три́ться і т. ін.) / заболі́ла (защемі́ла, зая́три́лася і т. ін.) див. душа́;
(1) Щеми́ть на душі́ у кого і без дод. – хто-небудь дуже переживає, страждає з якогось приводу; кому-небудь неспокійно, гірко, тривожно.
Хоч як щемить на душі, та все ж намагаємось не показувати цього один перед одним (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)