щулитися
ЩУ́ЛИТИСЯ, люся, лишся, недок.
1. Згинатися, скорчуватися, горбитися від чогось (холоду, хвороби і т. ін.); зіщулюватися.
На підстилці щулилася дівчина. Гайсин теж відчув, як холод проймає все його тіло (П. Панч);
З кожним вибухом снаряда десь поблизу розвалища, в якому містилася ця операційна, присутні щулилися, позираючи на стелю підвалу (Іван Ле);
Сторожі біля крамниць щулилися від нудьги (О. Копиленко);
* Образно. Кружляє над осокором гайвороння, все не обсядеться на ніч. Щуляться під вітром хати, блимають червоними вікнами (Ю. Мушкетик);
// перен. Виявляти нерішучість, вагаючись, ніяковіючи.
Гості стояли коло порога й щулились перед таким значним кумом, неначе поприлипали до стіни та до дверей (І. Нечуй-Левицький);
Він завжди щулиться і перед зборщиком [збирачем], і перед соцьким, і перед економом (М. Стельмах).
2. Те саме, що мру́житися.
Попід тинами та по дворах вигрівалися проти сонця чоловіки в білих сорочках. Ліниві й веселі очі їхні щулились проти сонця, а мова гула спокійно й поважно (С. Васильченко);
Очі грали і солодко щулилися (Г. Хоткевич).
3. Притискатися до голови (про вуха).
Води напившися з ясного джерела, Вертаються вони під поклики пастуші, І хитро щуляться у перволітків уші... Хвилина – і табун мов буря понесла (М. Рильський);
// Притискати вуха до голови (про тварину).
Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облітало шматтями, раз у раз щулився і завзято, по-собачому, клацав зубами то в бік Романового коня, то в бік Маковейового (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)