яса
ЯСА́, и́, ж., заст.
1. Сигнал (у 1 знач.), знак.
Понавкруги [навколо] ж гуде Орда хижа та жде, Коли дасть на грабіжку він ясу (І. Манжура);
Вернулася Ізольда Білорука. Трістан питає: – Що? Яка яса? – Щось мріє там далеко у просторі. – Щось біле?! – Чорне, як моя коса (Леся Українка);
Тепер я зрозумів, що потаємні сили І затамовані бурхливі голоси, Як зимова вода, під кригою струмили, Лише чекаючи весняної яси, Щоб повінню залить болота і долини (М. Рильський).
2. Чутка, поголос, розголос.
Хтось пустив ясу, що десь тут серед есесівських недобитків гасають, маскуючись під рядових, відомі воєнні злочинці (О. Гончар).
3. Гучні звуки, гуркіт, грім.
Я в серці, друзі, пронесу Гармат важких страшну ясу (А. Малишко).
4. Вітання гарматними залпами; салют.
Турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убігали, Із дванадцяти штук гармат гримали, Ясу воздавали [віддавали] (з думи);
Гули в морозній вишині Церковні дзвони голосні, Розкати дальної яси, Народу світлі голоси (М. Бажан).
5. Данина.
[Мавка (черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)]: Ось тобі, сестро, яса! (Леся Українка).
6. поет. Світло, сяйво.
“Дивовижна краса!” Справді неба грайлива яса, Мов дівоче убрання святкове (П. Воронько).
Словник української мови (СУМ-20)