бей
БЕЙ, я, ч. У султанській Туреччині та в давні часи у татар — титул дрібних феодальних власників або вищих чиновників.
Не подоба, щоб ліва дочка у бея була краще від правої вбрана (Л. Укр., III, 1952, 712);
Ширинський бей пішов у напад на Україну (Тулуб, Людолови, І, 1957, 136).
Словник української мови (СУМ-11)