бей
БЕЙ, бе́я, ч.
У країнах Близького і Середнього Сходу – титул родоплемінної, а згодом феодальної знаті; у султанській Туреччині – титул вищих офіцерів і чиновників.
Не подоба, щоб ліва дочка у бея була краще від правої вбрана (Леся Українка);
Ширинський бей пішов у напад на Україну (З. Тулуб);
Диван, візири, кати, військо, мулли, беї, паші, прислужники – все це тільки виконавці найвищої волі, а найвища воля – в її [Роксолани] руках (П. Загребельний);
На переговори вийшов сам бей із писарем-чемерисом. Мазепа приймав бея в своєму шатрі (Ю. Мушкетик);
Уже на початку XIV ст. запустівають Судак, Ескі-Кермен, Тепе-Кермен, Херсон, а Кирк-Ер (Чуфут-Кале) перетворюється на центр бейліка (вотчинне володіння бея) (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)