бовкати
БО́ВКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. неперех. Дзвонити (про великий дзвін).
Чуємо, що бовка дзвін, та не знаємо, де він (Номис, 1864, № 13827);
На дзвіниці бовкав дзвін (Ірчан, II, 1958, 82);
Тривожно бовкають дзвони (Гончар, Таврія.., 1957, 70).
2. перех., що і без додатка, перен. Говорити, не обдумавши, навмання; говорити те, чого не слід.
[Андрій:] Слухай! Ти насправжки чи аби бовкати язиком? (Кроп., III, 1959, 144);
Піддавшись інтимній щирості його голосу, бовкав [Ганна] й таке, чого вона комусь іншому, може, й віками б не сказала (Коз., Сальвія, 1959, 56).
Словник української мови (СУМ-11)