боярин
БОЯ́РИН, а, ч.
1. іст. У Росії до Петра І — особа, що мала найвищий сан, звання серед службовців.
Стоїть Хмельницький — України син, А поруч з ним боярин Бутурлін (Шпорта, Ти в серці.., 1954, 172);
// У Київській Русі — великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя.
Бояри й воєводи,, поспішали до широких дверей княжого терема (Скл., Святослав, 1959, 29).
2. етн., заст. Товариш молодого (жениха), який б головним розпорядником весілля; шафер.
Перед вечором прийшов молодий з боярами, свашками та світилками (Н.-Лев., II, 1956, 181);
Дружками будемо тобі ми — ..боярами Микунька і Юрко (Л. Укр., V, 1956, 346);
Молодий і молода, дружки й бояри і поважні сусіди сиділи за столом (Довж., І, 1958, 154).
Словник української мови (СУМ-11)