боярин
БОЯ́РИН, а, ч.
1. іст. У Київській Русі – великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя.
Бояри й воєводи поспішали до широких дверей княжого терема (С. Скляренко);
Святополк вирішує першим убити князя Бориса і доручає вчинення цього вбивства вишгородському боярину Путису (з наук.-попул. літ.);
// У Росії до Петра І – особа, що мала найвищий сан, звання серед службовців.
У тогочасній Західній Європі і Московській державі широко практикувалося укладення приватних союзів захисту від свавільних нападів бояр (з наук.-попул. літ.).
2. етн. Товариш молодого (жениха), який є головним розпорядником весілля; шафер.
Перед вечором прийшов молодий з боярами, свашками та світилками (І. Нечуй-Левицький);
Дружками будемо тобі ми – .. боярами Микунька і Юрко (Леся Українка);
Молодий і молода, дружки й бояри і поважні сусіди сиділи за столом (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)