вбачати
ВБАЧА́ТИ (УБАЧА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВБА́ЧИТИ (УБА́ЧИТИ), чу, чиш, док.
1. перех. і неперех. Сприймати зором, бачити.
Вбачаю — марніє та й марніє Парася моя (Вовчок, І, 1955, 282);
І вбачаю раннім часом Луг і поле й сіножать (Мал., II, 1956, 285);
Я таки зараз як убачив — подумав: "Се вже не моя мати" (Вовчок, VI, 1956, 225);
Коли поїдеш навпростець з Охтирки пісками важкими.., То вбачиш бір (Щог., Поезії, 1958, 359).
2. перех., в кому, в чому. Вважати кого-, що-небудь кимсь, чимсь.
[Олеся:] Мамочко, голубочко! Ви у моїй розмові завжди вбачаєте якусь собі зневагу (Кроп., II, 1958, 294);
З самого початку вбачали в ньому не стільки цезаря, скільки відважного авантюриста (Гончар, Таврія.., 1957, 662);
В революційних масових піснях В. І. Ленін вбачав могутнє знаряддя виховання мас (Нар. тв. та етн., 3, 1957, 14);
Пан Крапивницький у кожному батракові, який поглядав на нього похмуро, вбачав свого найлютішого ворога — комуніста (Чорн., Визвол. земля, 1959, 26).
Словник української мови (СУМ-11)