виринати
ВИРИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́РИНУТИ і ВИ́РНУТИ, ну, неш, док.
1. Пірнувши, занурившись у воду, випливати на поверхню.
Лебідь приплив до них і почав пірнати в воду: то пірнає, то виринає (Н.-Лев., III, 1956, 290);
Чомга раптом пірнула і опинилась біля дітей .. і всі троє потонули в воді, проте зразу ж виринули (Досв., Вибр., 1959, 413);
Кругла річ виринула з води (Ю. Янов., II, 1954, 94);
Левко, доповзши до річки, кинувся з головою в хвилі, на мить вирнув. Почулись постріли, і він знову зник під водою… (Цюпа, Назустріч.., 1958, 349).
2. перен. Раптово, несподівано з’являтися.
Виринають з темноти вогники, мигтять веселенько (Л. Укр., III, 1952, 473);
Старшина на конях виринала то тут, то там з диму і покрикувала (Мак., Вибр., 1956, 497);
Ось місяць вже, срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба (Дн. Чайка, Тв., 1960, 174);
Поїзд ішов на південь. Довга червона валка вагонів виринула з-за невеличкого узлісся (Донч., I, 1956, 479);
З-за рогу виринули дві жіночі постаті (Кир., Вибр., 1960, 374).
◊ Як (на́че, немо́в і т. ін.) з-під (із) землі́ ви́ринути див. земля́.
3. діал. Витікати (про джерело).
Ой у городі криниченька одна, да виринає холодная вода (Сл. Гр.).
Словник української мови (СУМ-11)