воркотати
ВОРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ВОРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Те саме, що воркува́ти 1.
Воркотала горлиця День і ніч, день і ніч (Пісні та романси.., II, 1956, 139);
Воркотіли білі голуби на ганку (Кучер, Чорноморці, 1956, 358).
2. перен. Те саме, що воркува́ти 2.
Марія з чоловіком воркотить, розмовляє (Горд., Вірність, 1943, 62).
3. Те саме, що муркота́ти 1.
Ой кіт буде воркотати (Сл. Гр.).
4. розм. Виявляти своє незадоволення, гнів тощо приглушеною переривчастою мовою; бурчати.
Бігає професор по класі.. і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить: — Додому! (Фр., І, 1955, 244);
— Вона коби лише на вулиці стояти та до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим (Кобр., Вибр., 1954, 110).
5. Утворювати одноманітний приглушений звук — рокіт (про воду, машину і т. ін.).
На дні під снігом воркотіла вода (Ле, Мої листи, 1945, 83);
Десь далеко воркотав трактор (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 15).
Словник української мови (СУМ-11)