відгомін
ВІ́ДГОМІН, мону, ч.
1. Відбиття звуку; луна.
Нігде ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували на селі (Мирний, II, 1954, 221);
Ревнули гори п’ятикратним відгомоном від вистрілу (Фр., III, 1950, 11);
*У порівн. Тихо, як відгомін, долітають слова партизанської пісні (Мик., І, 1957, 284);
// чого. Звук, послаблений віддаллю.
Відгомін луни пішов аж до самого Дніпра (Панч, II, 1956, 512).
2. перен. Невиразний слід, неясна вказівка на щось; відбиття чого-небудь.
Певним відгомоном давнини є й згадування в старих колядках та щедрівках Прикарпаття "князя" і "княгині" (Нар. тв. та етн., 4, 1958, 119);
*У порівн. Устами стиха шепотіла якісь слова, мов відгомін тих дум, що бурхали в душі (Фр., XIII, 1954, 53);
// Розмови, перекази про якусь подію.
Відгомін про цю страхітливу розправу над Оксаною швидко рознісся по селах Переяславщини (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 94).
Словник української мови (СУМ-11)