відгомін
ВІ́ДГОМІН, мону, ч.
1. Відбиття звуку; луна.
Нігде ні одклику, ні одгомону, – тільки собаки завалували на селі (Панас Мирний);
Ревнули гори п'ятикратним відгомоном від вистрілу (І. Франко);
* У порівн. Тихо, як відгомін, долітають слова партизанської пісні (І. Микитенко);
// чого. Звук, послаблений віддаллю.
Відгомін луни пішов аж до самого Дніпра (П. Панч).
2. перен. Невиразний слід, неясна вказівка на щось; відбиття чого-небудь.
Певним відгомоном давнини є й згадування в старих колядках та щедрівках Прикарпаття “князя” і “княгині” (з наук. літ.);
* У порівн. Устами стиха шепотіла якісь слова, мов відгомін тих дум, що бурхали в душі (І. Франко);
// Розмови, перекази про якусь подію.
Відгомін про цю страхітливу розправу над Оксаною швидко рознісся по селах Переяславщини (Д. Бедзик).
Словник української мови (СУМ-20)