відтинати
ВІДТИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІТНУ́ТИ і ВІДТЯ́ТИ, відітну́, відітне́ш, док.
1. перех. Відрізувати або відсікати що-небудь гострим знаряддям.
Кажуть, що й кат не говіркий, а голову він одтинає! (Вовчок, І, 1955, 184);
Сиди дома, пан, не рипайсь, Бо відітнем вуса! (Укр.. думи.., 1955, 411);
— І лікар, — думає він, — рятуючи життя, мусить часом відтяти ноги пацієнтові (Коцюб., І, 1955, 222);
Сотник упізнав дозорця, що так намагався відітнути хребтину з щуки (Ле, Наливайко, 1957, 65).
◊ Відтя́ти пелену́ кому, заст. — відрізати поділ, караючи жінку за порушення подружньої вірності.
А з Марсом чи давно піймавши, Вулкан їй [Венері] пелену відтяв? (Котл., 1, 1952, 246).
2. тільки док., неперех., перен., розм. Різко та коротко відповісти, сказати.
Романко зареготався спершу, потому вилаяв його "мудьом" і відтяв упевнено, що таких дурних панів немає й не може бути… (Коцюб., І, 1955, 101).
3. мат. Відмежовувати що-небудь від чогось.
Словник української мови (СУМ-11)