відцуратися
ВІДЦУРА́ТИСЯ, аюся, аєшся, док., кого, чого, від кого — чого і без додатка. Припинити дружні стосунки з ким-небудь; погорджуючи кимсь, відвернутися.
Занедужала сирітка — Відцуралися усі (Граб., І, 1959, 143);
Ті, що зостались, я їх одцуралась, Або вони мене, пропала наша згода (Л. Укр., І, 1951, 119);
Вона дивується, чому він відцурався від них і ніколи не завітає в гості (Гур., Наша молодість, 1949, 59);
// Перестати любити когось; відкинути чиєсь кохання.
— Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію… (Кв.-Осн., II, 1956, 206);
Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась (Щог., Поезії, 1958, 62);
— Хіба ти… зовсім відцуралася мене? — Вона мовчала (Донч., І, 1956, 491);
// Перестати визнавати когось близького (батька, сина і т. ін.) своїм; відректися.
Одцурається брат брата І дитини мати (Шевч., І, 1951, 332);
Сім’я її не то відцуралася, а так якось мовчки забула (Фр., VII, 1951, 19);
// Відмовитися від чого-небудь; покинути, залишити щс-небудь.
— Ге! ге! от тут-то загулялись, Що і од світу одцурались (Котл., І, 1952, 96);
— Хто волі ще не одцуравсь, Нехай іде до бою! (Л. Укр., І, 1951, 357);
— Так ти вже й руського імені відцурався (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 514).
Словник української мови (СУМ-11)