в’ялий

В’Я́ЛИЙ, а, е.

1. Який перестав бути свіжим, соковитим; зів’ялий (про рослини).

Запахла осінь в’ялим тютюном (Рильський, І, 1956, 63);

Згадай же ти кохання наше, останній запах в’ялих трав (Гонч., Вибр., 1959, 38);

// Позбавлений свіжості, пружності; зморшкуватий (про шкіру на обличчі тощо).

Її в’яле обличчя стягнулось, погляд твердий, і в кожній закрутці срібного волосся — рішучість (Коцюб., II, 1955, 250);

Ця поза невигідно випинає її [княгині] незрілі форми і на гармошку збирає в’ялу шкіру на шиї (Кулик, Записки консула, 1958, 176).

2. перен. Те саме, що мля́вий.

Другий же брат Пандаром звався, І вищий од верстви здавався, Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь (Котл., І, 1952, 238);

Другого дня скрізь було тихо. Люди ходили в’ялі, спорожнені наче, ліниві (Коцюб., II, 1955, 93);

В’ялою ходою простував подвір’ям (Збан., Малин. дзвін, 1958, 27).

3. рідко. Те саме, що в’я́лений.

Аж ось — і сама приїхала.. Піщани тільки забачили свою "молоду" ззаду — високу, суху, як в’ялу тараню (Мирний, II, 1954, 96).

Словник української мови (СУМ-11)