глухуватий
ГЛУХУВА́ТИЙ, а, е.
1. Трохи глухий (у 1 знач.).
У сорок першому році його батько, хоч був глухуватий після контузії, одержаної ще в першу світову війну, пішов на фронт (Загреб., Спека, 1961, 34).
2. Не зовсім дзвінкий; неголосний.
У здорової деревини звук буде при постукуванні виразнішим, у деревини з вадами — глухуватим (Стол.-буд. справа, 1957, 30);
Раптом Жанна почула трохи змінений хрипотою, глухуватий, але таки ж його, батьків голос (Руд., Остання шабля, 1959, 553).
Словник української мови (СУМ-11)