гонор
ГО́НОР, у, ч.
1. розм. Перебільшене поняття про свою гідність; чванливість, пиха.
Він пригадував, як втікав через горище, як скакав з покрівлі на землю, як лежав у бур ’яні, і ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі (Н.-Лев., II, 1956, 204);
Іншим разом Мишуня образився б, але тут мусив сховати до кишені свій гонор (Ю. Янов., II, 1954,144);
// рідко. Те саме, що го́рдість.
— Вона бідна дівчина, але, як бачите, не жадібна до подарунків. Вона має гонор, дійсний гонор (Л. Янов., І, 1959, 123).
2. заст. Честь, гідність.
Гонор великий, велика й шаноба Бучній утворі запевне подоба: Сяючи, йшов по бенкетах веселих 3 чистого золота кований келих (Щог., Поезії, 1958, 205);
Наливайко кинув курити люльку, до сотника ближче підступив: — То ж, певне, слово гонору давав свому [своєму] пану на вірне слугування? (Ле, Наливайко, 1957, 260).
Словник української мови (СУМ-11)