гонор
ГО́НОР, у, ч.
1. Честь, гідність.
Гонор великий, велика й шаноба Бучній утворі запевне подоба: Сяючи, йшов по бенкетах веселих З чистого золота кований келих (Я. Щоголів);
– Для мене гонор понад усе. Не має людина честі, то не треба їй жити... (Ірина Вільде);
Бабуся Люцина .. розроджувалася бурхливим каскадом густої .. лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки виклястися, таким чином рятуючи гонор усієї родини (Ю. Винничук);
// Те саме, що го́рдість.
– Вона бідна дівчина, але, як бачите, не жадібна до подарунків. Вона має гонор, дійсний гонор (Л. Яновська);
Гудити американців йому .. не дозволяв свій гонор чесного союзника (О. Гончар).
2. Перебільшене поняття про свою гідність; чванливість, пиха.
Він пригадував, як втікав через горище, як скакав з покрівлі на землю, як лежав у бур 'яні, і ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі (І. Нечуй-Левицький);
Найхарактернішою його рисою було, що він .. мав шалений темперамент і колосальний, чисто польський гонор (І. Багряний);
– Панок оцей .. не густо має розуму, а гонором його Господь не обійшов (Валерій Шевчук).
Словник української мови (СУМ-20)