горб
ГОРБ, а́, ч.
1. Невелике округле підвищення на площині; бугор, пагорок.
— Послухайте, кому і де сідать: Ведмедику — під липою старою, А Цапу треба під вербу, Ослові — на горбу, Я примощусь під бузиною (Гл., Вибр., 1957, 133);
Місцевість поблизу нашого дому була нерівна, з горбами й вибалками (Сміл., Сашко, 1954, 14).
2. Випуклість на спині, на грудях людини, що утворюється внаслідок викривлення хребта або грудної клітки.
Тепер у нас робітники і селяни більше не працюють на панів і фабрикантів, горбів не наживають, землю сльозами не поливають (Укр.. казки, 1951, 396);
З дверей вийшла низька дівка з одним горбом на спині, з другим на грудях (Н.-Лев., III, 1956, 39);
Антон тільки й заробив, що собі горб на спину (Чорн., Визвол. земля, 1959, 7);
// Жирові відкладення у вигляді наростів на спині у верблюда і деяких інших тварин.
На верблюдах між горбами сиділи люди — і дорослі і діти (Ів., Вел. очі, 1956, 11);
У бугаїв голова й шия масивні, спереду лопаток добре виражений горб (Соц. твар., 2, 1956, 61);
// перен., розм. Спина.
— Земля одна, а хазяїв коло неї аж два. Один свій, колгоспний, а другий з емтеесу. От вони й тягаються, а горби в нас тріщать… (Кучер, Трудна любов, 1960, 55).
3. у знач. присл. горбо́м. У вигляді бугра; випукло; утворюючи бугор.
Он по горі синіє рослина; то мов стіг сіна, горбом здіймається вгору, то гострою швайкою піднімається в небо (Мирний, IV, 1955, 314);
Вага літ вигнула горбом її спину, здушила докупи кощаве тіло, зробила його цілком дитячим (Ю. Янов., І, 1958, 229).
◊ Гну́ти горба́ — дуже багато, важко працювати.
Він гне натруджено горба, В поту сорочка; жарко (Мал., І, 1956, 309);
[Свої́м] горбо́м (бра́ти, нажива́ти, одробля́ти і т. ін.) — важкою працею, важкими зусиллями.
Куркуль наживав не своїм горбом, а чужим трудом (Укр.. присл.., 1955, 352);
[Никанор:] Дали, та взять її [землю] нічим. Горбом тільки й береш (Мик., II, 1957, 90);
Буде він платити чи своїм горбом одробляти (Григ., Вибр., 1959, 229).
Словник української мови (СУМ-11)