гу
ГУ, виг.
1. Уживається при потребі окликнути кого-небудь.
— Коли слухаємо, щось по лісу гукає, та так далеко, що й голос ледве доносить, а далі все ближче та ближче: — А, дядьку, гу!.. (Морд., І, 1958, 57).
2. Звуконаслідування, що передає гудіння вітру і т. ін.
По садках — гу-!.. гу-у! (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає, падає… (Головко, І, 1957, 140);
// Звуконаслідування, що передає безперервний плач.
А зозуленька як ку, так ку! а я молода, як гу, так гу! (Чуб., V, 1874, 589).
Словник української мови (СУМ-11)