густо
ГУ́СТО. Присл. до густи́й.
При самій землі росте трава густо і усяке зілля (Вовчок, І, 1955, 350);
Сніг падає густо, грубими латками (Коб., III, 1956, 80);
В просторій, прибраній, потрушеній соломою, як на свято, хаті густо пахло розпареним прядивом (Хор., Незакінч. політ, 1960, 34);
Владо побачив, як вона густо почервоніла і нахилилася над столом (Чаб., Балкан. весна, 1960, 330);
В цю мить густо заревла сирена на теплоході (Собко, Скеля.., 1961,15);
// у знач. присудк. сл. Багато.
Хоч у голові пусто, аби грошей густо (Укр.. присл.., 1955, 250).
◊ Ча́сто й (та) гу́сто; Ча́сто-гу́сто — майже постійно, майже весь час.
Вона сама часто й густо услуговує синові (Мирний, IV, 1955, 118);
Талановиті митці минулого не могли беззастережно прийняти ідеали будь-якого з існуючих класів як загальнолюдські і часто-густо шукали їх поза класами (Талант.., 1958, 180).
Словник української мови (СУМ-11)