дитя
ДИТЯ́, я́ти, с. Зменш.-пестл. до дити́на.
— Щоб часом якого лиха там з ним не скоїлося. Дитя ж воно ще (Кучер, Чорноморці, 1956, 395);
— Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу навчили (Кв.-Осн., II, 1956, 72);
[Річард:] Ні, не здіймається рука на тебе [статую], дитя моєї розпачі і туги (Л. Укр., III, 1952, 122);
О, що за даль ясна, що за цвітінь чудова, Співучий Києве, дитя живих століть! (Рильський, І, 1956, 158);
*У порівн. Марія.. стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, до Йосипа свого старого (Шевч., II, 1953, 309).
◊ Дитя́ приро́ди — про людину, близьку до природи, без культурних навиків.
— Ще перед двома роками був, можна сказати, дикун, дитя природи, а нині в жаднім салоні не повстидається (Фр., III, 1950, 226).
Словник української мови (СУМ-11)